Маків

Маків

Маків-селище, центр однойменної сільської Ради,що розташоване в північно-західній частині Дунаєвецького району Хмельницької області біля автотраси Чернівці-Хмельницький. Відстань до Камянця-Подільського – 17 км., до Дунаєвець – 16 км., до Хмельницького – 96 км. Сільській раді підпорядковані населені пункти: Шатава, Слобідка-Рахнівська, Слобідка-Залісецька.

В напрямку південного заходу від Макова простягнулася відрога Подільських Товтр, яка в народі називається Медоборами. Поселення розташоване на північно-східному схилі вкритих лісом Медоборських гір, висота яких складає 55 метрів.

Тут протікає річечка Батіг або Шатавка, яка в цих місцях розливається в озерця та впадає в Мукшу.

Історично так склалося, що до Макова примикає село Шатава, яке протягом усієї писемної історії нероздільно пов’язане з с.Маків.

Колись в околицях Макова було виявлено залишки поселення трипільської культури (ІІІ тисячоліття до н.е.), тут же знайдено уламки скляних браслетів часів Київської Русі.

До 1746 року поселення носило назву Ступинці. Вперше в історичних джерелах Ступинці згадуються в 1482 році. На той час ними володіютьВіхна і Клара із Нищеслав. Віхна виходить заміж за Адама із Свиршковець (Свирща), кам’янецького стольника, а Клара – за кам’янецького підсудка Сигизмунда із Вербковець (Вербка) з роду Гінків. Кларі дісталися Ступинці,  які вона внесла, як своє придане, оскільки була останньою із свого роду, в рід Гінків герба «Корчак».

Станом на 1493-й рік в Ступинцях було вісім господарств (димів). Одинока дочка Гінків – Анна була перший раз заміжня за П’ясецьким, а потім за Ячимирським. Тому у 1565 році Ступинці належать П’ясецькому, а в 1578 р. – Христофору Ячимирському. Далі Ступинці переходять до їх синів. З 1597року внаслідок судового рішення Ступинцями володіють Потоцькі, оскільки дочка Івана П’ясецького Софія, що була дружиною Андрія Потоцького, виграє суперечку про володіння цим маєтком. На той час окрім Ступинець до маєтку входять Вербка та Зелені Луки (Чечельник).

Родина Потоцьких володіє маєтком близько 60 років. Останній потомок цієї гілки, будучи бездітним, заповідає Ступинецький маєток далекому родичу Олександру Потоцькому, який не був прямим нащадком. Це і послужило предметом судової тяжби, завдяки якій один із спадкоємців роду П’ясецьких – Станіслав Пухальський, через суд відновлює право на володіння Ступинцями. У 1670 році він продає це поселення Юрію Володийовському, який будує та укріплює тут невеличкий, але міцний замок, для охорони якого наймає угорських вояків.

Потрібно зауважити, що Юрій Володийовський відіграє помітну роль в історії села Макова та й Поділля в цілому, відтак хочеться зосередити на ньому особливу увагу.

Володийовські належали до давнього руського подільського роду. До половини 16 ст. вони сповідують православну віру , родичаються із такими ж православними подільськими родами, як Ластовецькі, Дяковські, Тулстовські,Угринковські та інші. Рід цей був небагатий і володів дрібними маєтками в різних місцях Подільської землі.

Найдавніша документальна згадка про цей рід сягає 16 ст., де значиться, що КасіянВолодовський чи Володийовський, ймовірно родом із села Володовець, що на Могилівщині. В актах 1535 року він іменується кам’янецьким православним намісником, а значить не останньою особою вжитті тодішньої кам’янецької української громади.

З часом Володийовські переходять на католицький обряд і вливаються в ряди польської, хоча й бідної шляхти. За звичаєм католицького обряду Юрій має друге ім’я – Міхал.

Юрій Володийовський народився 1620 року. Грамоті навчався у свого дядька Шимона, уславленого кам’янецькогогвардіянина, або начальника (старшого) Францисканського костелу. У молоді роки бере участь у козацьких війнах проти Хмельниччини, як «товариш» якогось заможного войовника. Кажуть, відзначався великою відвагою та добре володів шаблею, на зразок козацького полковника Івана Богуна.

Завдяки вдалому шлюбові сестри Анни , яка вийшла заміж за Станіслава Маковецького, кам’янецького суддю герба «Пом’ян», Володийовський виходить на більш видне місце в провінційному шляхетському світі. А вже після свого пізнього шлюбу (у 42 роки), у 1662 році, із Христиною Єзьорковською, стає більш заможним і здобуває собі титул Перемишлянського стольника.

Юрій Володийовський в ті часи не лише бере участь у боях з різними бандитськими ватагами та політичними авантюристами, у складі інших польських бойових загонів, але й сам веде військові експедиції, маючи свій невеличкий військовий загін. Його подвиги описує Генріх Сенкевич у своєму історичному романі «Огнем і мечем».

Одного разу, у 1666 році, Юрій нападає на загін козацького полковника Василя Дрозда, який зупиняється табором на ночівлю, недалеко від Мурованих Куриловець, та відбирає у нього награбовані вози із коштовностями.

Саме ця подія стала визначальною у формуванні Юрія-МіхалаВолодийовського, як багатого воєначальника-шляхтича, захисника Поділля і гектораКам’янецької фортеці.

Ті далекі часи були дуже неспокійними та жорстокими, коли не цінилося ні людське життя, ні якісь інші чесноти, а доба ця пізніше названа «Руїною».

Василь Дрозд чи Дрозденко був одним із тих полковників-самозванців, які після смерті Богдана Хмельницького шматували та грабували Україну, розтягуючи її в різні боки. Він набирає ватагу вояк та засідає у Брацлаві, де витримує облогу інших бойових загонів, та шукає можливості зорганізувати свій великий озброєний загін, щоб претендувати на козацьку булаву. Звісно, для цього потрібні були чималі кошти. Тому він вирушає на південь та зупиняється у наддністрянському містечку Кам’янка, неподалік якого, у містечку Рашків,проживає багата Домна Розанда – дочка молдавського господаря Лупулла, вдова по Тимоші Хмельницькому. Тут вона вміло займається сільським господарством. Має свій палац на зразок замку, великі табуни коней. Серед людей шириться слава про її незліченні доходи. Відомо, що її батько Лупул володів багатствами, які мов крізь землю провалилися. Також її чоловік Тиміш мав у Сочаві кілька возів із коштовностями, а по смерті Богдана Домні теж дісталося кілька барилок дукатів.

Тому Дрозд, формуючи загін, звертається до Розанди про допомогу. А після її відмови він нападає на Рашків, де грабує і замучує до смерті Домну Розанду.

Пограбованих скарбів було досить багато, тому частину їх закопує у землю, а з іншою частиною рушає лівим берегом Дністра на Поділля. По дорозі, біля Могилева, розбиває польську хоругву, яка стає йому на заваді, та рухається в напрямку Ушицьких ярів. Біля Мурованих Куриловець, в селі Перекопинцях зупиняється на відпочинок.

Саме тут на його обоз нападає Юрій Володийовський та відбирає награбоване. Завдяки цим скарбам Юрій Володийовський швидко стає помітною фігурою у тогочасному польському суспільстві.

У 1669 році вже заможний тоді шляхтич та знаний войовник, бере на утримання від старого вояки Степана Злочевського загін угорської піхоти у складі 200 осіб.

У 1670 році Юрій Володийовський став власником великої кількості урожайної землі в околицях Кам’янця. Він купує у Станіслава Пухальського не лише Ступинці (Маків), але й Вербку, Привороття, Зелені Луки (Чечельник).

Через рік, в кінці 1671 року серед інших декількох сіл шляхтич купує у Габріеля Сильницького ще й Шатаву. З того часу він стає значним землевласником і його володіння складають 12000 гектарів землі.

Юрій Володийовський покрив себе славою і загинув, як герой, при захисті Кам’янецького замку від турків у вересні 1672 року, через що його іноді називають Кам’янецькимгектором.

Потрібно сказати, що все його добро, в тому числі і коштовності, знаходилося на той час у Ступинецькому замку, разом із зброєю, яка зберігалася у спеціальному складі, і пильно охоронялося угорською піхотою. Після смерті Володийовського все добро було затоплено в річці та озері, тому ще й зараз місцеві жителі знаходять тут  різні предмети озброєння.

На сьогодні слідів Ступинецького замку не залишилося, навіть важко вгадати, де були ті укріплення. Дослідники вважають, що вони знаходилися на місці колишнього маєтку Рациборовських, де в радянські часи побудовано школу. Бо саме у цьому помісті в кінці 19 ст. місцеві мешканці знаходили залишки якихось фундаментів і підземні ходи-коридори.

Після виходу турків з Поділля одна частина володінь Юрія Володийовського переходить до його брата Якова, а інша- до його сестри Анни, яка була заміжня за Маковецьким.

В 1704 році Яків Володийовський, будучи бездітним, віддає свою частину маєтку племіннику Франциску Маковецькому. Таким чином, весь маєток, колись Володийовських, знову об’єднується в одне ціле, але тепер вже під родинним гніздом Маковецьких. Після чого Ступинці (Маків), аж до половини  19 ст. належать роду Маковецьких.

В 1746 році один із Маковецьких (Микола), який був червоноградським мечником, перейменовує Ступинці на Маків і виклопотав у польського короля Августа ІІІ право поселенню називатися містечком.

Тоді ж Микола Маковецький попіклувався щодо привілею на ярмарки, які завдавали чималу шкоду торгівлі у Кам’янці, про що неодноразово жалілися тогочасні кам’янецькі міщани канцлеру Замойському. На цей час у Макові поселилосячимало євреїв, і містечко стає навітьцентром їхнього кагалу. Станом на 1765 рік тут проживає 273 євреї, згодом їх кількість зменшується (в 1775р.-137, ав 1784р.-вони мешкали у 53 будинках)

Від Ксаверія і Вікторії Маковецькиху 1751 році Маківський маєток разом із Зеленою Лукою, або Чечельником, переходить до графа Юзефа Рациборовського(1689-1756) герба «Еліта», який був на той час дідичем села Солобковець у Кременецькому повіті. Тоді ж він прикупляє і сусіднє село Вербку. Сам Юзеф Рациборовський походив із родини, яка раніше мешкала в Петриківцях. Звідти одна гілка перенеслася на Волинь та Поділля. Від шлюбу із Маріанною Лібішевською мав трьох дочок і двох синів. Перший син Міхал (помер у 1800 році), канонік Кам’янецькоїкатедри, другий-Войцех (1734-1798), який з 1761 року був мечником червоноградським, з 1776р. стольником, а відтак став хорунжим летичівським (1788р.), пізніше кавалером ордена Св.Станіслава. Саме Войцех, після зречення брата Міхала в його користь належної йому половини Маківського маєтку, стає повновладним його господарем. А в 1787 році ВойцехРаціборовський прикупляє у Миколи Маковецького ще й Шатаву.

Тепер повернемось у кінець18 ст. ВойцехРациборовський, ввійшовши в ці володіння повноправним господарем та маючи з них чималий зиск, не раз заявляє, що «Маків і Шатава-то мій Краків і Варшава». Хоча, якщо Маків в господарському плані був успішний, то із Шатавою було непросто. Шатава завжди була містечком, хоча привілей на це отримала лише у 1750 році, який потім був підтверджений польським королем  у 1782 році.

У 1862 році Маків стає волосним центром. До нього входить 20 сіл Кам’янецького повіту. Всіма справами заправляють волосний старшина Василь Білюга та писар Мздиховський. У цьому ж році тут відкривається церковно- парафіяльна школа, в якій у 1870 році навчається 12 хлопчиків та 12 дівчаток. З 1883 року діє Маківсько-Шатавське однокласне училище Міністерства Народної освіти. У 1891 році тут навчається 82 учні. На цей час у Макові проживає 1769 чол. З них близько 3% євреї, які мають тут свій молитовний будинок.

У ці роки в містечку не було ремісників, торгових лавок налічувалося3, і за містечком числився один млин. Панам Рациборовським належало2688 десятин землі (з них 772 дес. лісу), селянам – 615 дес. землі, церкві – 36.

Завдяки сприятливому природному середовищу та доброму господарюванню, багатство родини Раціборовських зростало. Від кількох шлюбів Войцех мав чимало дітей, тому після його смерті великий маєток розпадається на малі помістя. В наступні роки вони ще більше подрібнилися з причин невідкладної сплати боргових зобов’язань. Маків же дістається четвертому з-поміж дітей синові – Янові Непомуці (1778-1841рр.), що народився від АгнешкиГрохольської – дочки старости  думанівського і маршалка шляхти Кам’янецького повіту, а також п’ятому синові – Адаму. Саме Адаму Рациборовському завдячує Маків своїм добробутом та славою на довгі роки.

Брати Адам та Ян Рациборовські успішно володіють маківським маєтком до початку 19 ст. Вони добре попрацювали над своїм помістям, зробивши із нього прекрасне, уславлене далеко за його межами, родинне гніздо. Споруджують модні на той час будівлі: палац, флігель, кузню, вежу, паркові павільйони та інші споруди в класицистичному та неготичному стилі. Благо каменю тут було вдосталь, адже мали у маєтку свій кар’єр. Навіть млини, а їх було 12 та містки через ставки були з тесаного каменю.

Оскільки обидва брати Рациборовські прожили все своє життя неодруженими і через те померли бездітними, то Маків переходить у спадок до Вацлава Рациборовського, сина Вінцента і Антоніни Левандовської. Вацлав був одружений із Н.Тимородовою (пом.1892р.), дочкою російського генерала На той момент до маківського ключа належить також і Шатава з селами Вербкою, Чечельником, Привороттям та Гниловодами – загалом помістя складає 6 тис. десятин землі.

Синами та спадкоємцями Вацлава Рациборовського були: Альберт (пом.1907), неодружений, а також Юрій(Єжи), який був одружений із росіянкою, розведеною із Н.Крижанівським. По смерті брата, після якого він успадковує Вербку і Шатаву, ЄжиРациборовський-єдиний володар цілого та дуже обтяженого боргами маєтку, вже зменшеного до 4 тис. десятин чудового  подільського чорнозему та лісів. У 1908 році він продає маєток своєму родичу Альфреду Журовському та його дружині Марії із Здеховських, а сам, забравши найцінніше рухоме майно, вибуває до Києва, де, найпевніше, помирає під час Першої світової війни.

Родина Рациборовських володіла маєтком цілих 155 років. Розповідають, що біля палацу росли дві величезні ялини: одна посаджена при народженні Яна Непомуки, друга – при народженні Адама Рациборовського. Серед місцевих мешканців побутувала легенда, що багатства до того часу будуть належати  їхній родині , допоки будуть рости ці ялини. Одна ялина всохла восени 1907 року, а друга – навесні 1908 року, тому і втрачає родина свій маєток. На той час, у 1906 році у Макові вже проживає новий господар Альфред Журовський і тут числиться 2966 мешканців (562 двори).

Альфред Журовський вирішив відновити колишню славу. На той час майже всі споруди резиденції були в стані руїни, сад та парк сильно постраждали без догляду. Тому Журовський складає план нової резиденції, який йому втілити до кінця перешкоджає 1917 рік та настання нової комуністичної ери.

Пан Журовський перебудовує палац, будує цукровий завод, мости, конюшні, корівники, будинки для робітників заводу, баню, будинок для директора заводу, приміщення кухні (тепер старе приміщення школи), приміщення церковно-парафіяльної школи, ремонтує дороги.

Пан Альфред відновлює резиденцію, перебудовуючи практично все, значно розширює старий палац. Одночасно упорядковується парк, до цього часу занедбаний, а також розташовані в ньому будівлі.

До нашого часу зберігся парк площею 40 га, закладений наприкінці 18 ст. братами Рациборовськими. Тепер  у парку зростає близько 900 екз. дерев і кущів. Крім місцевих порід є також екзоти: модрина сибірська, сосна чорна, бук червонолистий, лондонські дуби, платани кленолисті, яким вже близько 200 років.

Альфред Журовський, досконалий господар і адміністратор, не обмежився відновленням резиденції. Він підняв із занепаду також все господарство. Зайнявся відновленням млинів і фільварків, будує нову цукроварню. Керував роботами запрошений із Петербурга архітектор Вальдемар Федерра.

Реформа 1861 року звільнила маківських селян від кріпосного рабства, але економічно не полегшила їхнього становища. Вони продовжували ходити на панщину, а для свого господарства у кріпаків не залишалося ні часу, ні сил. При цьому кращі землі, луки й пасовиська належали пану Рациборовському.

У пореформений час посилилося соціальне розшарування в селі. За рахунок розорення основної маси селян, багатіла і розширювала свої  землі куркульська верхівка. Бідняки і середняки мусили наймати в них робочу худобу за відробітки. Чоловіки і жінки з 12 найбідніших родин ходили на заробітки до Бесарабії.

Малоземелля, голодування, тяжкі хвороби, робили життя маківських селян нестерпним. Вони були позбавлені елементарних людських прав. Здобути освіту могли тільки діти із заможних родин. Про медичне обслуговування не доводилося і говорити, бо в Макові не було ні лікаря, ні фельдшера.

В середовищі трудящого селянства зростало обурення проти існуючого ладу. Селянська біднота все рішучіше виступала не тільки проти поміщика, але й куркулів, представників влади. Суворою школою робітничого життя для розорених маківських селян стала праця на цукровому заводі. Праця робітників ставала більш інтенсивною, а заробітня плата катастрофічно знижувалася. Сім’ї робітників голодували. На знак протесту 7 листопада 1915 року відбувся страйк.

У 1917 році посилюється класова боротьба. Селяни майже всім селом виступили проти поміщика і спробували захопити його землю й ліси. Після жовтневих подій 1917 року селяни разом із солдатами Камчатського полку розгромили панську садибу, заволоділи заводом, забрали цукор та хліб. Палац спалили і цілковито зруйнували дезертири  з фронту в 1917 році, парк вирубали. Цілим залишився лише флігель. Пан Журовський із сім’єю виїжджає до Польщі.

Перша колгоспна артіль виникає у 1930 році. Весною 1931 року маківчани переорали межі, до артілі ввійшло 282 господарства.

У роки війни Маків потрапляє у вир воєнних подій. Вже на другий день війни, 23 червня, із Макова мобілізовано 450 чол., із них 65 чол. полягли на фронтах.

7 липня 1941 року в Маків ввійшли гітлерівські війська. Радянські військові хотіли підірвати цукровий завод, але місцеві жителі не дозволили цього зробити. Німці наладили на заводі роботу, тому завод не вдалося евакуювати. Робітники заводу по-різному саботували роботу, а коли німці у 1944 році захотіли евакуювати завод, робітники не дали здійснити їх наміри. Вони ховали важливі частини заводських машин, а в ящики для відправки напихали металобрухт.

В кінці березня частини 22 стрілецького полку 18-ої армії Першого Українського фронту за допомогою місцевих мешканців зламали опір противника і 1 квітня звільнили Маків від німців. Перед відходом окупанти підпалили завод, який горів три дні. Цукровий завод поніс збитки на суму 3344 620 крб.

Багато зробив для села та маківчан , щоб вивести колгосп в люди, Михайло Трохимович Гуліватий. При ньому колгосп поступово вийшов в міцні середняки, спочатку після колективізації, а потім після окупації, коли фашисти пограбували господарство до останньої соломинки.

Восени 1950 року Маківський колгосп об’єднується з Шатавським під єдиною назвою колгосп «Україна».

Невдовзі після війни на посту голови, у 1961 році, старого голову Михайла Трохимовича Гуліватого замінює фронтовик, молодий і повний енергії Віталій Володимирович Стеньгач.

Пізніше В.В.Стеньгач разом із правлінням колгоспу приймає рішення про те, щоб засадити гору Сідлатицю лісом. На цьому місці згодом постане санаторій «Україна», відома далеко за межами області Маківська здравниця.

В господарстві Стеньгач подбав про те, щоб краще працювалось тваринникам і механізаторам – для них побудували будинок тваринника і великий тракторний парк, в якому механізатори мали змогу в теплоті цілу зиму ремонтувати свої машини.

Завдяки Віталію Володимировичу село стало газифіковане, з центральним тепло- і водопостачанням, вулиці освітлені та асфальтовані. Тут є дві середні школи, дві православні церкви, лікарня, три торгових центри, будинок побуту. Працює цукровий завод, птахофабрика, м’ясокомбінат. Зусиллями колгоспу побудований новий дитячий садок «Білочка», ресторан, кав’ярні.

За роки трудової діяльності Стеньгач Віталій Володимирович проявив себе здібним організатором, чуйною і доброю людиною. Вся його трудова діяльність особливо на ниві голови правління колгоспу «Україна» спрямовувалась на дальший розвиток сільського господарства, зміцнення його матеріальної бази на цій основі підвищення добробуту колгоспників.

На історичному полотні Макова виринають постаті багатьох інших славетних людей села. Це заслужені вчителі України Лазарук Т.І., Паштепа І.П., Шах М.П., Заслужений лікар України Лисюк О.Д., Заслужений працівник торгівлі Малиновська М.К., родина митців Николишиних, Лауреати  Державної премії УРСР Лакоціна Н.І., Грисик М.І., Заслужений агроном України Савков В.О.,  Теслюк П.Ф., Лубко М.В.

28 грудня 1995 року  голова Маківського колгоспу «Україна» Віталій Володимирович Стеньгач  помер. У 1992 році згідно зборів уповноважених колгоспу «Україна» прийнято рішення про організацію на базі колгоспу акціонерної агрофірми «Україна».

8 лютого 1996 року відбулися звітно-виборні збори агрофірми «Україна». Головою агрофірми було обрано В.А. Макогона. 8 лютого 2000 року розпочалася нова доба для агрофірми. Працівники господарства підтримали колективну форму господарювання на засадах приватної власності – було створено сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма»Україна». А 2008 року новим директором СТОВ «Агрофірма «Україна» стає Кучерявий Валерій Володимирович.

На останніх виборах сільського голови маківчани обрали на другий термін Кушніра Анатолія Аркадійовича, який дбає про благоустрій і добробут Макова, маленької частинки  нашої України.

 

 

Вас також може зацікавити...

Залишити відповідь