Наш чемпіон

Півстоліття праці над собою – півстоліття на п’єдесталі слави

М¦жнародн¦ змагання з гирьового спорту, Запор¦жжя, спортивний комплекс Мотор С¦ч, 2013 р.Іменна Золота гиря

Суперлюдиною не народжуються, нею стають завдяки кропіткій праці, наполегливості та не одній краплі поту. І вже що гарантовано має принести успіх – то це любов до справи, котрій віддаєшся сповна. Для жителя с.Маків Дунаєвецького району 67-річного Володимира КОПИЧИНСЬКОГО, майстра спорту міжнародного класу, який зібрав зо кілька десятків різноманітних нагород з важкої атлетики та гирьового спорту на спортивних аренах України, Європи та світу, штанга й гиря є справою життя, що приносить йому насолоду та міць духу й тіла ось уже п’ятдесят років.

Мрія родом з дитинства

Усе розпочалося в селі Нестерівці, що на Дунаєвеччині, де у важкі повоєнні роки в родині трударів-колгоспників народився син Володя. Ріс батькам на славу, був надійним помічником та невиправним непосидою – жоден футбольний матч чи забава не обходились без веселого та жвавого хлопчика. Коли навчався в шостому класі, знайшли з товаришем пудову (16 кг, – авт.) гирю та й почали в стодолі по черзі її піднімати. Спочатку не виходило, бо хто ж мав показати, як це правильно робити? Але потихеньку навчився, а згодом у школі серед металобрухту знайшов двопудову гирю. От з хлопцями й організували такий собі спортивний гурток. Коли закінчував школу, то вижимав двопудову гирю однією рукою тридцять разів.

– Я тоді часто робив вирізки з газет з портретами відомих спортсменів і чіпляв їх на стіну. Мріяв, що колись там будуть статті й про мене. Так і сталося.., – з блиском в очах говорить мій співрозмовник.

Після школи Володимир Копичинський пішов у районний військовий комісаріат, щоб записатися на курси шоферів-дизелістів, після закінчення котрих потрапив у групу радянських військ у Німеччині, місто Рослау. Про службу в Володимира Васильовича залишилися найкращі спогади. Часто в казармі влаштовували концерти, на яких він грав на гармошці, веселив народ. Володимир Копичинський вважає, що людям завжди потрібно дарувати гарний настрій…

Після армії довго не роздумував і наперекір батькам, які пророчили йому більш перспективну, на їхню думку, професію тракториста, подав документи у Дніпропетровський технікум фізичної підготовки. Після закінчення навчання працював тренером з важкої атлетики та гирьового спорту в Покровському районі, там і знайшов свою половинку Ліду, з якою до цього часу живуть душа в душу. Ось тоді й пішла робота. Невдовзі серед учнів Володимира Копичинського з’явилося чотири майстри та три кандидати в майстри з гирьового спорту. Та й сам він виконав норматив майстра спорту УРСР.

Хочеш зробити – роби, бо може бути нікому!

-нтернац¦ональна тр¦йка на чемп¦онат¦ св¦ту з гирьового спорту, атлети-гирьовики з Рос¦¬, Укра¬ни та Б¦лорус¦ (зл¦ва направо), М¦нськ, 2014 р.

Чотири роки пропрацював Володимир Васильович на чужині й повернувся на Дунаєвеччину. Тоді якраз звільнилося місце вчителя фізичного виховання в Зеленчанській школі. І знову все почалося з нуля. Зібрав хлопців й почали займатися. «Виростив» ще двох майстрів і трьох кандидатів у майстри спорту. Вони ще й досі підтримують зв’язок із наставником.

– 1984 року ми з інструктором зі спорту Миколою Куликом вирішили створити в Макові спортивну школу, — ділиться спогадами тренер. — Одразу ж і переїхав сюди. Місця не було, та й до цього часу тулимося по підвалах. Умови не найкращі, але, як кажуть, щоб не гірше… Практично всі тренажери я зробив власними руками, гирі сам виготовляю, шию боксерські мішки, роздаю по школах, щоб діти мали. Це колись все було доступним, а зараз неймовірно дороге, викручуємося, як можемо. Якщо людина любить свою роботу, то буде діло. Діти в мене тренуються й виборюють призові місця на змаганнях. За цей час підготовлено багатьох майстрів та кандидатів у майстри спорту, чемпіонів світу. Це Олександр Кудринецький, до речі, круглий сирота, Володимир Демківський, Владислав Бурківський, Олександр Биков, Олег Кукурудза, Ярослав Заболотний. П’ять років тому з’явилася група дівчаток: Ніна Гальчій, сирота, Аня Фаренюк, Богдана Тарасевич, Ангеліна Ломачинська. Є зараз й маленькі вихованці, які подають великі надії.

Наразі в Копичинського займається 30 дітей із таких сіл, як Маків, Шатава, Рахнівка, Слобідка-Рахнівська та Михайлівка. Не всі мають можливість приїхати до Макова, тож він їздить до них сам, витрачаючи власні кошти на бензин. Займаються в кімнатках, зовсім непристосованих для занять важкою атлетикою та гирьовим спортом, проте це не заважає вихованцям виборювати призові місця на обласних змаганнях. Так, Ангеліна Ломачинська та Ярослав Заболотний є неодноразовими чемпіонами України.

Як говорить Володимир Васильович, можна постійно шукати винних у чомусь і сподіватися, що хтось комусь щось зробить чи допоможе. А можна піти іншим шляхом: захотіти щось зробити і таки довести діло до кінця самотужки, щоб потім не шкодувати і не картати себе.

Ранкова г¦мнастика з викованцями мак¦всько¬ школи

  • Хочеш зробити – роби, бо потім може бути нікому! – часто повторює своїм учням тренер.

Спорт та родина – ліки від усіх бід

Саме так вважає майстер спорту міжнародного класу. Дійсно, у Володимира Васильовича чудова сім’я. Разом з дружиною він виховав доньку Ларису та сина Володимира. Донька подарувала батькам онука Ігоря, з яким пан Володимир не раз виступав на показових виступах у Дунаївцях, як і з сином. Цьогоріч подружжя Копичинських відгуляло й на весіллі Володимира-молодшого. Спорт та родина – ось дві речі, які займають найголовніше місце в житті відомого маківчанина. І саме вони допомогли йому повернутися до життя 2005 року, коли воно висіло на волосинці після жахливої автомобільної аварії. Кома, сім зламаних ребер, що пробили легені, розтрощена голова й черепно-мозкова травма… Не кожна людина після цього могла б ходити, не те що піднімати гирі та штанги. А він таки зміг, сам себе налаштував на те, що має вистояти й стати навіть кращим, ніж був до цих подій.

Нещодавно Міжнародна конфедерація майстрів гирьового спорту нагородила Володимира Васильовича орденом «Золотий гирьовик» як одного із найбільш активних спортсменів. Не забарилася ще одна почесна нагорода – іменна «Золота гиря». Як говорить атлет, його подальшою метою є «Золота зірка», для здобуття котрої потрібно мати певну кількість медалей та встановлення трьох рекордів Гіннеса. Щодо нагород, то з ними в подолянина вже навіть перебір, а ось із рекордами ще потрібно зачекати. Початок уже є, адже 2013 року під час масштабних змагань з гирьового спорту, що відбулися в російському Архангельську, Володимир Копичинський був серед 300 майстрів спорту, які, синхронно виконуючи вправи протягом 30 хвилин, встановили новий рекорд Книги рекордів Гіннеса, котрий нарекли «300 спартанців».

Із вірою у краще майбутнє

Найкращий подарунок п¦д ялинку - нов¦ медал¦ та кубки

У травні Володимир Копичинський планує взяти участь у Чемпіонаті Європи, який відбудеться в Португалії. І хоч коштів на таку далеку поїздку потрібно чимало, але таким чином спортсмен хоче вбити двох зайців –  заодно й провідати доньку з онуком, які вже давно живуть за кордоном і рідко навідуються на Батьківщину. А далі буде білоруське місто Вітебськ, де відбуватиметься Чемпіонат світу. Як зазначає спортсмен, грошей на це все потрібно чимало, а ось допомоги від влади чи небайдужих людей – катма.

Уже кілька років доля зводить Володимира Васильовича з такими хорошими та чуйними людьми, як Руслан Петльований та Василь Магера. Саме завдяки їх небайдужості чоловік зумів потрапити не на одне дороговартісне та витратне змагання. Але чи так має бути й далі? Хтозна, можливо, ми й дочекаємося колись того моменту, коли держава буде сприяти і йти назустріч тим людям, які відстоюють її честь на спортивних аренах. І хоч зрозуміло, що за умов політичної та соціально-економічної скрути та бойових дій на сході країни, ми ще не скоро зможемо підсобляти ось таким спортсменам-ентузіастам з глибинки, але саме вони творять наше майбутнє і є нашою гордістю. Виступаючи на міжнародних змаганнях поруч з тими ж росіянами, білорусами та представниками інших національностей, вони вперто доводять путінським зайдам, що всі ми єдині в прагненні жити вільно в мирі, під безхмарним небом, дарувати гідний приклад прийдешнім поколінням у виборі того життя, на котре ми дійсно заслуговуємо.

Діана МАКІВСЬКА.

Вас також може зацікавити...

Напишіть відгук