Повертаючись додому… (2015)

Повертаючись додому з пекла…

24 лютого 2015 року, далеко за північ, Хмельницьке шоссе, зупинка в с.Шатава.

– Вони приїхали! Герої! – викрики із натовпу вмить розтривожили і без того схвильованих жителів Макова та Шатави, що вже зачекалися на своїх односельчан, бійців 128 гірсько-піхотної бригади. І хоч  зустріч, що планувалася на 22.00 відбулася аж о третій ночі, проте ні майже п’ятигодинне очікування, ні холодний дощ не змогли пригасити тих емоцій, з котрими всі кинулися до автівки із номерами 128 ОГПБ. І враз все перестало існувати: жовтоблакитні кульки, прапорці, власноруч намальований плакат, квіти, Державний прапор, сльози радості і неймовірне щастя – адже ті, кого так чекали рідні, друзі, односельчани, нарешті були вдома! В’ячеслав Висоцький, Юрій Вапняр, Віталій Кукурудза та Юрій Гарбар –  військові 30-го батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади, стали одними із кількох сотень бійців з Хмельниччини, яких наразі відпустили додому у майже трьохтижневу відпустку. В цілому ж, військових які беруть участь в зоні АТО з Маківської територіальної громади налічується понад тридцять.

DSC_0951

– Будь ласка, сьогодні ні слова про війну! Ми ж вдома… – одразу ж випередив мій журналістський порив один із прибулих героїв. І якось одразу ж прийшло усвідомлення того, що нам абсолютно невідомо, що пережили ось ці малоговіркі чоловіки, що вони там бачили. Одне зрозуміло точно – нічого хорошого.

Наступного дня зі мною в телефонному режимі погодився поговорити старшина роти Віталій Кукурудза. Як розповів чоловік, усі 12 його підлеглих повернулися на Хмельниччину живими та цілими, а ось про втрати інших підрозділів він говорити б не хотів.

– Їх багато, що ще можна сказати – тихо відповів Віталій Анатолійович. – Нам зробили «коридор» котрим ми і вибиралися як могли. Згоріло майже все, а що залишилося –залишали, бо для мене було головним вивести людей. Найстрашнішим під час служби було Дебальцеве, «сєпарське» місто, там нам ніхто не був радий. У порівнянні з Алчевськом це зовсім інший світ і люди. Проте найстрашніше не поранення чи навіть смерть – найгірше полон у чеченців та донським козаків, бо вони наших за людей не вважають.

DSC_0937DSC_0942

Як зізнався маківчанин, він все ще не може повірити, що нарешті вдома, обіймає кохану дружину Лілю та дітей – донечку Дар’ю та сина Юрія. А ще ніяк не може звикнути до того, що коли йде рідною вулицею йому кричать услід «Герой!» і дякують.

– А б натомість хотів подякувати нашим волонтерам, бо без них ми б давно пропали, – говорить пан Віталій. – Вони навіть під обстрілами нам привозили продукти та теплі речі. Мені здається, що наші життя вони ставили вище своїх і я ніколи не забуду. Підтримували нас і односельчани. Багато допомоги надійшло і від кам’янецького волонтера Валерія Шкуренкова, а також учасників гурту «Забава brass», всі вони дійсно свідомі та небайдужі люди.

DSC_0924

– Не хочеться повертатися в те пекло? – не стримуюся навприкінці нашої розмови.

– А як же там без нас? Я навіть думки про таке не припускаю – дивується Віталій Кукурудза. – Доки там будуть «сєпари», доки будемо і ми. І знаєте, до цього часу не розумію тих, хто не вірить, що там є росіяни. Я сам військовий із стажем, бачив їхню техніку, людей. Повірте, звичайний сорокарічний донетчанин не може так точно поцілити в ціль. Там працюють профі і точно не наші.

DSC_0949

Мій співрозмовник цього не говорив, але це чулося у його схвильованому голосі, читалося в очах усіх тих, хто прийшов перепочити, щоб з новими силами кинусь у бій – вони не можуть інакше і кладуть свої життя та здоров’я не за владу, чиїсь інтереси і навіть не за Україну. Вони йтимуть туди знову і знову, доки там є ворожі танки, доки гради поливають нищівним дощем усе живе, лише заради того, щоб такого лиха і біди не знали їхні родини тут, в мирному тилу. І хочеться стиснути усіх наших мужніх чоловіків у обіймах, не відпустити більше на війну, не чекати більше із завмиранням у сеці чергового випуску новин… Проте, на жаль, нам залишається лише чекати, молитися і кричати від безвиході на весь світ, щоб врешті скінчити увесь цей жах і наш східний сусід зрозумів, що наших чоловіків можна взяти в полон, можна скалічити і навіть вбити, але змусити віддати свої домівки і потривожити їхні родини – ніколи! Дякуємо, що ви у нас є, ГЕРОЇ!

Діана МАКІВСЬКА.

 

Вас також може зацікавити...

Залишити відповідь