Про професію, в котрій годують ноги

Про професію, в котрій годують ноги або Як листоноші весну зустрічали

В їхній професії важливу роль відіграють міцне здоров’я та фізична й моральна витривалість, бо якщо ви з тих, хто через найменшу застуду одразу ж біжить на «лікарняний», вам точно не місце в їхніх лавах! У всіх них хороша пам’ять, вони обов’язкові, чесні, тактовні, дисципліновані, вміють вислухати та мають приємний оку охайний зовнішній вигляд. Їхня професія – не для слабаків і точно під силу не кожному. І мова зовсім не про якихось загадкових спецагентів. Що ви! Сьогодні ми поринемо в життя, напевно, найшанованіших людей на селі та найбільш впізнаваних у місті, посередників між світом друкованої інформації та її користувачів. І якщо ви так і не здогадалися, мова йтиме про листонош.

Порадник і друг

…Одразу ж пригадується яскравий спогад з дитинства: в суботу бабуся мало не через кожну годину вдивлялася в кінець вулиці, щоб, бува, не проґавити поштарку Ґеню. Перейнявшись тривожним очікуванням, на прихід листоноші з нетерпінням чекала і я, щоб, обклавшись газетами, гортати їхні свіжовіддруковані сторінки, вдихати незвичний аромат, роздивлятися фотографії й читати цікаві для мене дитячі рубрики та статті про, як говорив мій дідусь, «житіє-битіє». Минули роки, але нічого не змінилося: я, як і раніше, по вихідних читаю газети за столом у бабусиній хаті. І хай говорять про технічний прогрес, новітні технології та заміну друкованих книг електронними, а періодики – Інтернет-виданнями, я все одно вірю, що поціновувачі паперової свіжої преси ніколи не зникнуть. Як, маю надію, не зникнуть і листоноші. Для багатьох, а особливо літніх людей, вони не просто представники «Укрпошти», а практично єдиний основний зв’язок з навколишнім світом, можна навіть сказати, такі собі соціальні працівники, порадники та мало не сімейні психологи. Від них бабусі дізнаються сільські новини, їм, мов найліпшим друзям, довіряють свої біди та радощі. Звичайно, окрім безпосередніх посадових обов’язків, часто-густо доводиться виконувати поштаркам і досить незвичні доручення та прохання – комусь придбати ліки в аптеці, а комусь і нитку в голку заселити. Для одиноких людей похилого віку, в оселі яких працівниця відділення поштового зв’язку є чи не єдиним гостем за цілий тиждень, – це шанс попросити про те, що вони вже самі зробити не в силі. У кожному населеному пункті листоноша, напевно, друга людина на селі після сільського голови, яка в курсі всіх справ територіальної громади, а що найважливіше – живе проблемами односельчан та намагається посильно підсобити у їх вирішенні.

Маків – не Краків, Шатава – не Варшава…

Кажуть, що жінці стільки років, на скільки вона виглядає. А й дійсно, хіба важливо, скільки тобі набігло, якщо на обличчі сяє усмішка, а в душі буяє весна? Саме такими жінками є чотири працівниці відділення поштового зв’язку Маківської об’єднаної територіальної громади, що обслуговує села Маків та Шатаву, що на Дунаєвеччині. Як говорять самі листоноші, які обслуговують близько 1500 дворів сільчан, старість та хвороби просто не встигають за їхнім шаленим ритмом життя.

Листонош¦ мак¦вського пункту поштового зв'язку Н¦на Бакун та спец¦ал¦ст с¦льсько¬ б¦бл¦отеки Наталя Муляр (зл¦ва направо)

Відділення поштового зв’язку займає кілька квадратних метрів площі в приміщенні колишньої кооперації в центрі села. Тут, звичайно, немає пластикових вікон, євроремонтів та сучасних меблів, проте все ж відчувається жіноча рука – в невеличкій кімнатці охайно та затишно. Прийшовши сюди в розпал трудового дня, коли працівниці відділення Лілія Кукурудза, Євгена Присикар, Ніна Бакун та Оксана Пристай на чолі з керівником Тетяною Мазур поринають у царство солідних стосиків газет, бандеролей, листів та квитанцій на оплату житлово-комунальних послуг, відчуваєш себе мало не в рукавичці із казки. Ось і я, потрапивши в день прийому періодики та кореспонденції, одразу ж зрозуміла, що дійсно працюють люди скоріше за покликанням, бо у вічі впадає те, що робота та спілкування з відвідувачами тут приносить задоволення. Колектив підібрався дружний, працьовитий та веселий, а самі листоноші – щирі та старанні. Хтось працює тут лише кілька років, а хтось – і понад два десятки. Так, Євгена Присикар, прийшовши на пошту вісімнадцятирічним дівчам, не встигла зогледітись, як промайнуло 24 роки.

  • Ґеня в нас дуже скромна, а за цей час заробила неабиякий авторитет в селі та навіть удостоїлась кілька років тому Почесної грамоти Кабінету Міністрів, як один із кращих працівників галузі на Хмельниччині, – знайомить мене зі своїми колегами Оксана Пристай, з якою ми власне й домовлялися про зустріч.

До кімнати заходить Наталя Муляр, провідний спеціаліст бібліотеки, забирає чималий стосик із 25 найменувань – саме стільки вона постійно передплачує для сільської читальні.

  • О, ви про наших дівчат пишете? Давно потрібно, вони ж у нас дуже хороші! – замовляє слівце про листонош Наталя Миколаївна. – Але ж і шкода їх, бо робота важка й емоційно, й фізично. Ось сама завжди приходжу за газетами, їх жалію, щоб не піднімалися до мене на другий поверх, їм і так кілометражів вистачає.

Минає кілька хвилин спілкування – й мої підозри про покликання й працю, основану фактично на ентузіазмі, підтверджуються, коли дізнаюся, що кожна з цих жінок проходить в день не менше 10 км, тягає чималі сумки із пресою та товарами першої необхідності загальною вагою близько 30 кг і не отримує за все це навіть мінімальної зарплатні. А ще ж є плани «згори» на передплату серед населення та продаж товарів. І хоч Маків та Шатава – не Краків та Варшава, проте, благо, із підпискою тут все гаразд, адже це не глушина, і люди охоче цікавляться новинами та політикою і не шкодують грошей на дорогу періодику. Але разом з тим, тенденція на спад все ж пішла, адже молодь надає перевагу новинам із Інтернету. А ось із реалізацією товарів справа невтішна. 7000 грн. – саме на стільки мають продати разом за місяць працівниці відділення печива, вафель, туалетного паперу, пральних порошків та інших ходових товарів.

Бонуси та «Лотос» в нагрузку

Те, що листоноша мусить продати хоча б щось, щоб не отримати потім на горіхи, розуміють далеко не всі сільчани. Виручають лише ті, хто їх жаліє найбільше, а це все ті ж бабусі та дідусі, яким до магазину дістатися вже буває складно. Невеличкий відсоток людей керується думкою, що їм все одно до магазину потрібно йти, а так магазин приходить до них. Найбільше користуються попитом порошок, мило, туалетний папір та інші товари, необхідні в домашньому господарстві, а це все дуже й дуже важке. Особливо популярним серед сільчан є пральний порошок «Лотос», в котрого і ціна доступна і якість хороша. За роки в листонош з’являються свої постійні клієнти, які купують одне і теж. В сусідньому Чічильнику, де один магазин на село, листоношам живеться, звісно, краще, а там, де крамниць взагалі немає, люди в черзі на пошті стоять, щоб придбати товар. Як зізналися працівниці маківського відділення поштового зв’язку, найбільше їх обурює те, що план рівняють до всіх населених пунктів однаково. У місті такого чомусь немає, листоноша обслуговує кілька будинків і пару сотень квартир і отримує те саме, що й вони, пройшовши з десяток кілометрів, а найголовніше – товар в нагрузку там не практикують. Маків же, котрий має магазини практично в кожній частині села і розташований недалеко від міста, тож люди звикли отоварюватися на міському ринку, рівняють під одну гребінку з іншими населеними пунктами. Тож працівницям відділення не залишається нічого іншого, як купувати товар у самих себе.

  • Ми ж все одно в магазин ходимо, а так і собі час економимо, й «бонуси» на роботі заробляємо. Хоча, якби кожен односельчанин придбав раз на місяць у нас хоча б щось на 10 грн., ми б такою проблемою, як невиконання плану, не переймалися, але це все діло свідомості людей – зазначає Ніна Бакун.

Чесніть та безстрашність – понад усе!

Олександра Васил¦вна Шевчук Листоноша Оксана Пристай  разом з односельчанкою На䦦ю Савлюк (зл¦ва направо)

Окрім кореспонденції та квитанцій на оплату комуналки, листоноші обслуговують і близько 1000 літніх односельчан, яким у перші дні місяця приносять пенсію. Як зізнається Лілія Кукурудза, яка працює в колективі найменше – всього 4 роки, коли її вперше відправили в обхід, то доки дійшла до першої хати, сто разів пошкодувала, що пішла на цю роботу. Боялася переплутати адресатів, газети, чи десь прорахуватися у виплаті пенсій, щоб, бува, не подумали, що нечиста на руку, привласнила собі чи загубила. Але час все розставляє на свої місця, страх зникає, зате загострюється почуття відповідальності. Єдине, до чого й досі не може звикнути жінка, – до собак, адже досить часто доводиться працювати до пізнього вечора, а тоді й нікого на вулиці може вже не бути, щоб допомогти відбитися від чотирилапих, які кидаються на велосипед поштарки.

Але таких пенсіонерів, які користуються послугами листоноші в отриманні пенсії, останніми роками стало значно менше. Так, 85-річній Олександрі Василівні пенсійні виплати син оформив на банківську картку. Він же платить за неї за рахунками. А до магазину бабусі взагалі рукою подати – він через дорогу, по сусідству. Взаємозв’язок із листоношею у неї один – та вкидає до її скриньки газети та листи. А таких бабусь в селі трохи та й назбирається.

  • Може, кожна з нас і хотіла б змінити роботу на якусь легшу, менш відповідальну й більш оплачувану, але хіба в селі є великий вибір? Яка не яка, а все ж копійка. Та й якщо чесно, не дуже поспішає молодь на наше місце. Хто ж тоді буде працювати, як ми підемо? – говорить Лілія Юріївна.

Підтримує думку колеги й Ніна Бакун, яка після закриття місцевого цукрового заводу вже десять років працює на пошті. Проте на відміну від пані Лілії цю професію вона обрала завдяки своїй тітці, яка колись тут також працювала й частенько просила про підмогу племінницю. За ці роки, звісно, бувало всяке – і радощі, й розчарування. Навіть якось довелося наздоганяти злодія, який позарився на службовий велосипед, але попри всі труднощі та вади робота листоноші жінці таки до душі. Як говорить вона сама, «якби ми її не любили, то вже б, напевно, давно звільнилися!».

  • У нас навіть в кожної повної ставки немає, працюємо від 0,6 і максимум до 0,9. Виручають ще доплати за те, що розносимо рахунки за комуналку й приймаємо за ними оплату, продаємо товари. Десь на 1000 гривень за місяць нашкрябуємо собі зарплатні. Але хіба ж за них проживеш чи прогодуєш родину, прилаштуєш дітей у виші? Зараз такий час скрутний настав, що ні вони, ні ми не маємо майбутнього, ніхто нашу працю не цінує, – скрушно хитає головою Ніна Бакун, коли я торкаюся наболілої теми оплати праці листонош.

Плюси та мінуси професії

У кожної з цих жінок – власна життєва історія й різні долі. Але всіх їх поєднує одне – вони працюють від щирої душі й досить часто невиправдано в збиток собі. До прикладу, Оксану Пристай дві її донечки не раз просили приходити додому «не в ніченьку, а вдень». Тепер уже й не просять, звикли, стали дорослими, навчаються у 9 та 11 класах. Не за горами вибір вишу. Тільки от чи потягне жінка на свою зарплату це навчання, проїзд, щотижневі передачі студентам? Чоловік ніде не працює, займається вдома столяркою, але зараз замовлень мало, вікна всі ставлять пластикові, а меблі купують у магазинах. Єдина поміч – мама Оксани Миколаївни, яка вже довгий час на заробітках в Італії. Так і живуть фактично за її рахунок. Тримати чималу господарку немає сенсу, обмежуються курми та свинями, про корову ж довелося забути – режим роботи не дозволяє бути вдома на обідішнє та вечірнє доїння.

Декому з жінок, як, до прикладу, тій же Ґені, із газетами допомагає чоловік та діти.

  • Вони в нас всіх вже давно звикли, що жінки постійно до ночі немає вдома. Зате стали більш самостійними, готувати навчилися, – з усмішкою говорить Лілія Кукурудза. – От і маємо плюс у професії. А ще працюємо із людьми, постійно на виду, на свіжому повітрі, ще й для здоров’я корисно. Тут тобі й фітнес із важкими сумками, й велопробіг, тож малорухливий спосіб життя і пов’язані з ним хвороби нам точно не загрожують. І чи багатьох співробітників установа, в котрій вони працюють, одягає та забезпечує транспортом?

Як підтвердження своїх слів жінки показують мені свої обновки: куртки, плащі, сумки та чоботи. І хоч якщо перші в списку мене повністю задовольнили й навіть порадували, то взуття, правду кажучи, розчарувало.

  • Напевно, недобросовісний виробник, – робить припущення листоноша, ховаючи вже подекуди потрісканий верх взуття під штаниною брюк.

Двозначна ситуація і з виданими «Укрпоштою» велосипедами. Востаннє їх замінювали кілька років тому. Два – 2013 року, ще два – вісім років тому. За цей час у залізних коней змінилося немало деталей, і всі вони, зрозуміло, були придбані коштом листонош.

Л¦л¦я Кукурудза та ¬¬ службовий транспорт

Замість епілогу

Виходимо із Оксаною Пристай у «рейс». Виходимо, бо хоч і має листоноша велосипед, але коли доводиться пройтися вулицею, то його легше котити біля себе, ніж постійно сідлати та спішуватися через кожні п’ять метрів. Заходимо на обійстя Надії Савлюк, що вже виглядає гостей біля хвіртки. Оксана Миколаївна обслуговує цю вулицю вже п’ять років, стільки ж часу отримує в неї свою пенсію і 73-річна пенсіонерка.

  • Ми вже з чоловіком нікуди не ходимо, старі стали. А з Оксанкою й рахунки можна оплатити, й погомоніти трохи про сільські новини. Часом навіть якоїсь поради в неї питаю, інколи й сама щось пораджу. Тільки от скільки не запрошую її на чай, все відмовляється, каже, що їм не дозволено, – долучається до розмови про листонош Надія Степанівна.

Задоволена роботою працівниці «Укрпошти» й ще одна маківчанка, Галя. Й одразу ж просить, щоб на шпальтах газети обов’язково написали, що праця листонош потрібна й заслуговує на значно більшу оплату.

  • Їм взагалі потрібно пам’ятник поставити, бо чи сніг, чи дощ, а вони завжди на ногах, розносять газети, рахунки. І це при такій мізерній оплаті. Для мене ці люди – герої, а їхня праця – подвиг! – підтримує односельчан Людмила Дмітрова.

І що тут скажеш чи заперечиш? Все вірно. До речі, достеменно відомо, що у Середньовіччі гінців, тобто сповісників новин та посильних, обирали тільки серед чоловіків. Витривалість, міць, хоробрість, уміння захистити дорогоцінне послання – якості, за якими їх і відбирали. “Ані сніг, ані дощ, ані темрява ночі не втримають їх від найшвидшого завершення призначеного їм шляху”, – так говорив про гінців Геродот. Тепер же такими гінцями є листоноші, в які зазвичай ідуть лише жінки. Щодня вони приносять у наші оселі новини, листи, бандеролі, звістки від рідних, прокладають своєрідні містки між нами й навколишнім світом.

За вікном весна, день краси та жіноцтва. А хто, як не вони, є представницями сильної-слабкої половини людства, яка наперекір усьому бореться з труднощами з гордо піднятою головою, не втрачаючи краси та відкритої усмішки на обличчі? І доки є село і є люди, і доки є газети, листоноші завжди будуть бажаними гостями на порозі нашого дому.

Діана МАКІВСЬКА.

Вас також може зацікавити...

Залишити відповідь