Жага до життя

Він прокинувся на лікарняному ліжку й не зрозумів, де він і що з ним сталося. Ще ніби декілька хвилин тому поспішав до райцентру, щоб вибити кошти на поїздку в Летаву, на обласні змагання, а потім – морок. Це вже пізніше йому розповіли, що тоді, наприкінці січня, був тридцятиградусний мороз і він не зміг завести свою «копійку», тому й сів у таксі. Найближчий поворот – і водій-лихач на повній швидкості влетів у джип. Ще годину пролежав під грудою металу, доки його звідти визволяли, потім — операційний стіл. Йому пощастило, що якимось дивом у Дунаєвецькій районній лікарні в той день був спеціаліст із області. Саме він і відкачав з його легень п’ять літрів води з кров’ю – сім ребер проткнули праву легеню, голова майже розкололася навпіл, ніс – розтрощений, око – вилізло. Картина не для слабкодухих. А потім – тиждень коми, з гострих пазурів котрої дивом вдалося вирватися.

…У голові зринали всі ті історії, котрі він коли-небудь чув чи бачив про людей, які виборсалися з біди: Олексій Мересьєв, збитий фашистами льотчик, який залишившись без ніг, не втратив оптимізму, а навіть танцював на протезах; Валентин Дикуль, циркач, який два роки після падіння з-під купола був у гіпсі, а потім одужав і став лікарем, і тепер лікує тисячі людей; Анатолій Олексійцев, який через рак кісток вісім років пролежав у гіпсі й навіть не міг нормально пересуватися, але завдяки силі волі та заняттям спортом здолав недугу й навіть здобув звання майстра спорту з важкої атлетики. Якщо вони змогли, то чим він гірший?

Почав потихенько, долаючи пекельний біль, підносити руки, потім дотягнувся до перекладини над ліжком – по міліметру підважувався. Спочатку лікарі навіть прив’язували його, щоб часом собі щось не пошкодив, а потім були просто шоковані, коли за місяць їх пацієнт уже стояв на ногах. Про повернення в спорт не могло бути й мови, але він не здавався. Із лижними палицями, ледь пересуваючись, Володимир КОПИЧИНСЬКИЙ прямував вулицями Макова до дитячо-юнацької спортивної школи. Не міг без своїх учнів! А вони вже допомагали йому лягти на лавку й, пересилюючи себе, взяти в ослаблі руки найлегшу штангу. Якщо колись він піднімав 180 кг, то тепер йому і двадцять було не осилити. Але сказав собі: «Додому сьогодні не підеш, доки хоч п’ять разів не піднімеш». І таки підняв. Згадав сина-тезку Володю, з якого виплекав кандидата в майстри спорту, чемпіона України, для якого, ще дворічного, зробив першу п’ятикілограмову штангу.

– Отак, шість років тому я прокатався на той світ, – мовить 63-річний Володимир Васильович, і на його очі накочується непрохана, скупа чоловіча сльоза. – Спорт, сила волі та Господь Бог повернули мене до життя. Ой, та чого це я вас так налякав своїми жахіттями? Зараз дрівець у буржуйку підкинемо, бо самі ж бачите, займаємося ми в холодному підвальному приміщенні занедбаного дитячого садка. Та й розповім свою історію…

Народився Володимир Копичинський в селі Нестерівці, що на Дунаєвеччинні. Батьки працювали в колгоспі. Як кажуть, були бідні, аж сині, бо було це якраз по війні. Мама, бувало, спече буряк у пічці, так і їмо його весь день. З дитинства, як і всі хлопчаки, любив футбол. Тоді, якщо ти був бідніший, тебе ображали. Та й зараз він нерідко спостерігає серед школярів подібну картину: кепкують над безбатченками, сиротами, дають образливі прізвиська. Гадаєте, хто в Копичинського чемпіони? Більшість з них – сироти та з бідних сімей. Таким був і він. Коли навчався в шостому класі, знайшов з товаришем пудову (16 кг – авт.) гирю, та й почали в стодолі по черзі її піднімати. Спочатку не виходило, бо хто ж мав показати, як це правильно зробити? Але потихеньку навчився, а згодом у школі, серед металобрухту, знайшов двопудову гирю. От з хлопцями й організували такий собі спортивний гурток. Спочатку гирі закидали на себе, потім вчилися штовхати. Йшли від простого до складнішого. Коли закінчував школу, то вижимав двопудову гирю однією рукою тридцять разів.

Після школи пішов у районний військовий комісаріат, щоб записатися на курси шоферів-дизелістів, після закінчення котрих потрапив у групу радянських військ у Німеччині, місто Рослау. Про службу в Володимира Васильовича найкращі спогади: часто влаштовувалися концерти в казармі, де він грав на гармошці (сам навчився ще в дитинстві), веселив народ. Володимир Копичинський вважає, що людям завжди потрібно дарувати гарний настрій…

– Любов до музики та гирі йшли поруч у моєму житті, — говорить маківчанин. — Ми, молоді бійці, проводили футбольні матчі з «дідами». І ось на одному з таких змагань мене запримітив начальник фізичної підготовки полку і з його легкої руки я став його заступником. А після армії постало питання: куди ж іти вчитися? В Україні тоді було декілька технікумів фізичної підготовки, але мене найбільше зацікавив Дніпропетровський. Я так розмірковував: «Через це місто тече красива ріка Дніпро, значить, воно цікаве та гарне». Мама спочатку відмовляла, казала щоб я вчився на тракториста, як батько, бо ж частенько підробляв з ним на літніх канікулах Не вірила ненька, що спорт зможе мене прогодувати. Але потім вона таки змінила свою думку.

Після закінчення навчання працював тренером з важкої атлетики та гирьового спорту в Покровському районі, там і знайшов свою половинку — Ліду, з якою до цього часу живе душа в душу. Ось тоді пішла робота. Невдовзі серед учнів Володі з’явилося чотири майстри та три кандидати з гирьового спорту. Та й він сам виконав норматив майстра спорту УРСР, тоді ж таке звання отримав і його товариш Леонід Березніцький із Кам’янеччини. Це зараз гирьовий спорт став на ноги, на змаганнях одразу вручають нагороди, а тоді все тільки починалося: вони хоч і перемагали, але тих медалей і в очі не бачили.

Чотири роки пропрацював Володимир Васильович на чужині й повернувся на Дунаєвеччину. Тоді якраз звільнилося місце вчителя фізичного виховання в Зеленчанській школі. І знову все почалося з нуля. Зібрав хлопців (вони й самі його знаходили), почали займатися. Там же, серед учнів, «виросли» ще два майстри і три кандидати в майстри спорту. Вони ще й досі підтримують зв’язок з наставником.

– А ось у 1984 році ми з інструктором по спорту Миколою Куликом вирішили створити в Макові спортивну школу, – ділиться спогадами тренер. – Одразу ж і переїхав сюди. Місця не було, та й до цього часу тулимося по підвалах. Самі бачите, які тут умови: холодно сиро, стеля осипається. Палю дровами ось і бочку-буржуйку зробив. Наколю дров – ось вам і розминка, й у приміщенні тепло.

Тридцять восьмий рік діє важка атлетика в Макові. Всі тренажери я зробив власними руками, гирі сам виготовляю, шию боксерські мішки, роздаю по школах, щоб діти мали. Це колись все було доступним, а зараз неймовірно дороге, викручуємося, як можемо. Якщо людина любить свою роботу, то буде діло. Діти в мене тренуються й виборюють призові місця на змаганнях. За цей час підготовлено багатьох майстрів та кандидатів спорту, чемпіонів світу. Це Олександр Кудринецький, до речі круглий сирота, Володимир Демківський, Владислав Бурківський, Олександр Биков, Олег Кукурудза, Ярослав Заболотний. П’ять років тому з’явилася група дівчаток: Ніна Гальчій – сирота, Аня Фаренюк, Богдана Тарасевич, Ангеліна Ломачинська. Є зараз й маленькі вихованці, які подають великі надії. Як зайдеш у цей незатишок, то і займатися не хочеться. Але тренуються, навіть із сусідніх сіл хлопці приїжджають. Зараз до мене на заняття ходять близько двадцяти чоловік, це я не рахую студентів, які теж на вихідні відвідують наш зал.

Ангел¦на Ломачинська МС Укра¬ни Ярослав Заболотний МС чемп¦они Укр, с.Мак¦в

Я хлопчикам кажу, що молоді м’язи найлегше й найшвидше тренуються, для них це — «золотий вік». Але, на жаль, більшість не хоче слухати, їм краще взяти цигарку в зуби, пляшку пива в руку і з погордою йти селом на дискотеку. Скільки себе пам’ятаю – не пив і не курив, хоча батько в мене частенько дозволяв собі перехилити чарку. Бари, п’янки, куріння – ось що вкорочує наше життя.

Багато хто не розуміє захоплення Володимира Копичинського спортом. Хтось думає, що це все заради слави, лаврів переможця, але це зовсім не так. Займається він щодня тільки для себе, свого здоров’я, щоб допомогти по господарству, пишається тим, що своїми руками побудував хату. За будь-якої погоди — дощ, сніг чи мороз, а він набирає з криниці воду, наливає в миску й перетворюється на такого собі гусака. Плескається від душі. Зробив собі вдома маленьку лазню, тепер паряться всією родиною.

– Любимо з сім’єю після водних процедур попити трав’яний чай, – розповідає Володимир Васильович. – Все зайве виводиться з організму. Маю доньку Ларису, вже я й дідусь дев’ятнадцятирічного внука. Не раз на показових виступах у Дунаївцях виступали втрьох: я, син Володя та внук Ігор. А донька в мене займалася легкою атлетикою. Вона в мене народилася 10 серпня, а це за часів СРСР був День фізкультурника, то ми на її іменини влаштовували сімейні змагання зі стрибків.

Володимир Васильович любить поліпшувати людям настрій, робити їм приємне. Важливого значення надає спілкуванню, вважає, що навіть добре слово, сказане на вулиці перехожому – це вже маленька радість для людини.

КопичинськийDSCN2726

Маківський богатир двічі ставав чемпіоном світу з важкої атлетики серед ветеранів. У квітні 2010 року — чемпіон світу в Білорусії (місто Бобруйськ), у 2011-му – в Запоріжжі на базі «Мотор-Січ». Наразі він готується до чемпіонату Європи. На жаль, бере участь у міжнародних змаганнях лише тоді, коли вони відбуваються в країнах СНД, бо не має коштів, аби поїхати за кордон, а держава не поспішає допомогти.  Чемпіоном України Володимир Копичинський був понад двадцять разів, колись навіть встановив рекорд країни з кількості разів піднімання гирі. Підтримує Володимир Васильович зв’язки зі своїм колегою з гирьового спорту, хорошим товаришем Леонідом Березніцьким.

– Коли я вступив у Дніпропетровський технікум фізичної культури, то там же здобув звання майстра спорту з гирьового спорту, – згадує силач. – То навіть у той час дуже часто ми зустрічалися з Березніцьким на різних змаганнях. А взагалі, хочу вам сказати, що тоді серед нас, так би мовити, богатирів, усі були вихідцями з Хмельниччини, тільки жили в різних куточках Союзу. Так що робіть висновки (ховає посмішку у вигнуті підковою вуса – авт.). То ми тоді сміялися: якби зібрали команду, нам би рівних не було на земній кулі!

Копичинський ¦ Березн¦цький

Діана МАКІВСЬКА.

Вас також може зацікавити...

Напишіть відгук